Тетяна Лапа – переселенка із Харкова, яка через війну була змушена покинути все: свій дім, своє місто, своїх друзів, своїх колег, свою роботу та ще багато іншого, що називала “своїм”. Вона почала життя з нуля у Арцизі, куди евакуювалася разом з чоловіком та маленьким сином.
Тетяна родом з Донецької області. Студентські роки провела у Харкові, де навчалася у Харківській державній академії культури. Там закохалася, народила прекрасного хлопчика. До повномасштабної війни вона працювала за фахом – викладала сучасну хореографію у власній студії танців «Like Dance», будувала плани на майбутнє… Але почалася війна.
Пригадуючи 2014-й рік, Тетяна зізнається, думала, що це продовження «тієї історії», і що Харкова війна не торкнеться…
– 24 лютого я поїхала на роботу в свою танцювальну студію. На 10-ту ранку в мене по плану було тренування. Я читала новини, знала, що російські війська вторглися на територію України, але мій мозок відмовлявся вірити у це. Я не вірила, що це була правда. Втім, на півдорозі до студії я зрозуміла, що треба повертатися.
– Перші дні війни ми прожили у підвалі з чоловіком та нашою маленькою дитиною. В перервах між обстрілами або я, або чоловік швидко піднімалися до квартири, щоб підігріти їжу для дитини, і знову спускалися у підвал будинку. Коли обстріли почастішали, вирішили, що треба звідти їхати. Спочатку вдалося потрапити до м. Дніпро. Видихнули, нарешті нормально поїли, переночували у знайомих, і наступного ранку виїхали до Одеської області.
– Чому саме Арциз став кінцевою точкою вашого переїзду?
– По-перше, мій чоловік родом з Арциза, народився тут і виріс. Тому питання «Куди їхати?» відпало само собою. Але ми не планували надовго затримуватися тут, гадали, що через 2 тижні повернемося додому.
– Що перше зробили, коли опинилися в безпеці?
– До Арциза ми добиралися більше трьох діб. Потік виїжджаючих машин був настільки великий, що за весь шлях ми жодного разу не вийшли з автомобіля, щоб не втратити свою чергу. Пам’ятаю, що коли доїхали до Арциза, я розплакалася. Ми нарешті були у безпеці. Але валізи не розпаковували. Я була впевнена, що ми скоро повернемося додому, тому навіть не хотіла діставати багаж із машини.
– З якими труднощами зіштовхнулися при переїзді до Арциза? Чи важко було адаптуватися на новому місці?
– Важко було у всьому. Життя змінилося кардинально. З великого міста переїхати до маленького вже було досить важко. Перший час не знали, що робити далі, як складеться наше життя. Чоловік одразу влаштувався на роботу, а я з дитиною сиділа вдома. Згодом до нас переїхали мої батьки з Донецької області, і тоді мені стало трохи легше. З’явилася додаткова підтримка, допомога, і я отримала змогу також влаштуватися на роботу. У нас із чоловіком була думка взяти в оренду приміщення та відкрити свій клас хореографії, але я не хотіла починати усе з початку.
– У Харкові у Вас була власна студія танців…Розкажіть трохи про своє життя до 24 лютого 2022 року.
– Після закінчення академії ми з чоловіком 5 років працювали за контрактом танцюристами. Виступали у Китаї, В’єтнамі. В 2018 році повернулися до Харкова та відкрили власну танцювальну студію. Я спочатку боялася, довго не наважувалася на цей крок, бо не вистачало впевненості у собі, але чоловік підтримав. До того ж, почала активно навчатися, відвідувала різноманітні курси, майстер-класи, тому що хореограф повинен постійно підвищувати свою кваліфікацію, не лише ділитися знаннями, а й навчатися самому.
На той час у Харкові функціонувало багато як державних, так і приватних шкіл та студій танців. Але, незважаючи на велику конкуренцію, наша студія мала великий успіх. У конкурсах, де ми брали участь, займали навіть не треті місця – лише перші, другі або Гран-Прі. Для невеликої студії, та й ще яка тільки-но розвивається, це значний показник. Але після 24 лютого все це залишилося лиш у спогадах…
– Що спонукало Вас знову почати займатися танцями?
– Дзвінок. Якраз у той момент, коли до Арциза приїхали мої батьки і з’явилася можливість залишати з ними дитину, мені подзвонили з Арцизької школи мистецтв та запропонували тимчасово підмінити одного з викладачів. Я була тільки «за!» (посміхається). Після так званої тимчасової підміни начальник відділу культури та туризму Арцизької міської ради Світлана Дімова запропонувала мені продовжити працювати вже на постійній основі та набрати повноцінну групу для викладання хореографії. Так з’явилися спочатку група «Ladies dance», а згодом і «Dance Mix». У них займаються дівчата різного віку та рівня підготовки. Одночасно мені запропонували вести дитячу хореографію у «Б-клубі».
– З ким важче працювати: з дітьми чи дорослими?
– З дітьми. Тяжко емоційно. Дорослий, коли приходить на танці, він розуміє, навіщо він прийшов, його не потрібно вмовляти, ти його вчиш і виправляєш. Доросла людина приходить свідомо. А з дітьми урок має бути побудований так, щоб їм було цікаво. З дітьми завжди важче працювати.
Я й у своїй студії у Харкові вела одну групу із дітьми 3-річного віку. День їхнього тренування був найскладнішим для мене (посміхається). Ти мало чого їх можеш навчити, більше навчаєш самодисципліні, на заняттях вони соціалізуються. Свої плюси і мінуси є, звичайно, як у роботі і з дорослими, так і з дітьми. Але мені однаково дорогі обидві групи: і дорослі, і малюки.
– Який стиль хореографії Ви викладаєте?
– Я хореограф сучасного танцю. Мої напрямки – це кантемп, джаз і решта, базовані на класиці. Зараз мене зацікавив напрямок хіллс. Це танці на підборах. З дівчатами з «Ladies dance» ми танцюємо саме у цьому стилі.
– Чи плануєте ще набирати групи, і якщо так, то яких вікових категорій?
– Мої діючі групи – сучасна хореографія для дітей 6-8 років, «Ladies dance» (16+) та «Dance mix» (18+) відкриті для набору. Звісно, хотілося б додати нові групи, але поки що мій робочий час уже розписано.
– Які плани та цілі ставите собі на цей рік?
– Ціль одна – зробити величезний концерт на День Перемоги!
Коли ми жили у Харкові, я розписувала плани, цілі на тиждень, на місяць. Але коли ми приїхали сюди, все це втратило сенс. Була мрія купити квартиру, ми докладно розписували собі, як її досягнути і скільки зусиль потрібно докласти. Однак ця мета, до якої ми йшли не один рік, наразі не актуальна… Сьогодні багато чого вже не актуальне. Хочеться мислити масштабно, але немає можливості. Хочеться повезти дітей на змагання, на різноманітні танцювальні фестивалі, виступити перед публікою з дівчатами з дорослих груп. Адже що відеоформат – це добре, але дівчатам потрібно й відчути, що таке глядач. Такого досвіду вони не мають. І діти так само. Коли ти їдеш з ними на фестиваль, включається конкуренція, порівняння, вони бачать інших дітей і мають стимул прагнути до вищих результатів.
– Про що мрієте?
– Мрію про мир в Україні. Мрію повернутися додому, дуже сумую за Харковом. Розумію, що як раніше вже не буде, сьогодні вже змінилося дуже багато чого. Але дуже хотілося б повернутися додому.
– Що побажаєте нашим читачам?
– Живіть сьогоднішнім днем. Між «зробити чи не робити» обирайте перше. Було стільки моментів, які я відкладала, а тепер шкодую. Тому мрійте, кохайте та танцюйте (посміхається). Знаєте, у нашій харківській студії був цей девіз: «Мрій! Кохай! Танцюй!» – тому саме це я й хочу побажати. Переконана, усі труднощі можна вирішити танцем.
