Олександр Кальчев: «Ми поборемо ворога, але потрібен час»

Коли наша країна несподівано здригнулася від вибухів російських ракет, Олександр Дмитрович Кальчев, мешканець  с. Веселий Кут Теплицької громади, був одним із перших, хто без роздумів добровольцем прибув до Арцизького територіального центру комплектування та соціального захисту військовослужбовців, аби стати на захист рідної землі.

Але на фронт Олександр потрапив не одразу – його офіцерський досвід знадобився в Арцизькій громаді для формування місцевої роти охорони. До гарячої точки – кордону Миколаївської та Херсонської областей – Олександра направили лише через півроку від початку війни.

Ми зустрілися з Олександром, який на даний час проходить реабілітацію після отриманого поранення, та розпитали про його бойовий шлях, жахіття війни, плани на його власне майбутнє та думки про майбутнє України.

• Олександре, розкажіть, будь ласка, про початок своєї військової кар’єри.
• Мій військовий шлях розпочався ще у 1999 році після закінчення Одеського інституту сухопутних військ, куди я вступив одразу після школи. Потім мене направили на службу до аеромобільної бригади у м. Болград, де я прослужив до 2001 року, та був переведен до служби в м. Дніпро. У 2009 році отримав право вийти на пенсію за вислугу років. Після цього зайнявся фермерською діяльністю.

• Пам’ятаєте день, коли прийняли рішення повернутися до військової служби?
• 24 лютого. Так, я дуже добре пам’ятаю. 24 лютого мені зателефонували друзі-військовослужбовці і розповіли, що війська російської федерації розпочали бойові дії на території України. Того дня стало зрозуміло, що саме зараз я та мій досвід потрібен моїй країні, тож я прибув до Арцизького територіального центру комплектування та соціальної підтримки.

• Вас не одразу відправили на фронт?
• Саме так. У перші дні війни в Болградському районі розпочалось активне формування територіальної оборони, і командування запропонувало мені посаду командира роти. Основна складність була в тому, що багато хто не розумів, чим займатиметься рота охорони, яке потрібне екіпірування, з кого вона має складатися. Все це потрібно було організувати, з чим я, вважаю, успішно впорався. Деякі бійці з моєї роти охорони згодом добровольцями вирушили на фронт, де з честю відстоюють незалежність України.
• Як Ви опинилися на фронті?
  
• Наказом військового керівництва у вересні мене було переведено до 57-ї механізованої бригади, 34-го механізованого батальйону на посаду заступника командира батальйону з бойової підготовки. А оскільки батальйон дислокувався на межі Миколаївської та Херсонських областей, я одразу став безпосереднім учасником бойових дій.

• З якими труднощами зіткнулися в перші дні отримання бойового досвіду?
  
• Попри те, що я військовий офіцер, власне бойового досвіду в мене не було. У нашій бригаді небагато військових мали справжній бойовий досвід. Тому було вкрай важливо психологічно налаштувати молодих бійців, яким було тяжко перебороти свій страх. Я мав своїм прикладом підняти бойовий дух бійців і, найголовніше, – не показати власний страх, тому спочатку довелося налаштовувати потрібний психологічний стан у собі. Тоді мені дуже допомогло те, що бригада була укомплектована бійцями з Одеської області.
• Що давало силу йти в бій?
  
• Це якесь відчуття правоти. Ми на своїй землі й боронимо її від абсолютного зла. І так день за днем, село за селом ми звільняли спочатку Миколаївську, а потім Херсонську області.
• Які населені пункти вдалося звільнити?
  
• Розпочався шлях нашої бригади від села Давидів Брід, далі були Андріївка, Білогорка, Іщенка. Забігаючи наперед, скажу, що наш батальйон відтіснив ворога майже на 100 км, але вже без мене – я на той момент вже знаходився у шпиталі з пораненням.
• Вдавалося поспілкуватися з місцевими мешканцями звільнених сіл?
  
• Відверто кажучи, на спілкування з місцевим населенням не було часу. Але коли ми проїжджали звільненими населеними пунктами, люди, що там лишилися, з радістю зустрічали нас. Деякі села були вщент розбиті, але там теж лишалися люди, що було геть неочікувано. Як вони пережили мінометні обстріли і що у них на душі, один Бог знає.
  Я особисто став свідком результатів військової тактики росіян – вони винищують все живе та неживе. Займаються мародерством. Не щадять житлові будинки мирних мешканців – знищують все, що людина створювала десятками років.

• Як отримали поранення?
• На початку жовтня ми пересувалися в напрямку сіл Іщенка та Олександрівка Херсонської області та попали під обстріл. Один зі снарядів приземлився зовсім поряд. У результаті – багато поранених, один загиблий. Серед поранених опинився і я. Дякую Богу, що не втратив свідомість і одразу надав собі медичну допомогу. Моя евакуація тривала майже п’ять годин. Ми знаходилися глибоко в тилу ворога, тому довелося ризикувати, щоб вийти до своїх.
  Але свою задачу наш батальйон виконав – ми відтіснили ворога якнайдалі від меж Миколаївської області майже на 100 км вглиб Херсонської області.

• Що відчували в момент поранення?
• Відчуття безпорадності. Самостійно пересуватися я не міг, мене витягували до пункту евакуації мої побратими, за що я дуже їм вдячний. В цей момент особливо вразив настрій мого побратима з позивним «Одеса»: під обстрілами, ми обережно намагаємося дістатися до пункту, а він помічає рух танка і відстрілює по ньому гранатометом. Дивовижна жага до перемоги. До речі, в мене позивний «Париж» (посміхається) – на честь старовинної назви села, з якого я родом.

• Де ви опинилися після евакуації з поля бою?
• Спочатку мене відправили до Березнегуватської лікарні, а потім до Одеської обласної лікарні. Наразі я у реабілітаційній відпустці, чекаю направлення до санаторію. А вже після повного одужання планую повернутися на передову.

• Як психологічно вплинула війна на Вас?
  
• Перебуваючи на полі бою, переоцінюєш своє життя. Розумієш, що навіть у найскладніших ситуаціях здатен узяти себе в руки та почати виконувати наказ командира. Навіть усвідомлюючи, що ризик є досить високим. Але все одно йдеш до кінця, бо не маєш права відступитися.Після поранення я почав вірити в існування вищих сил, які допомогли спочатку вижити, а потім пережити критичні моменти як при евакуації з поля бою, так і під час хірургічного втручання.

Дуже вдячний лікарям Березнегуватської лікарні та хірургам Одеської обласної лікарні, адже саме завдяки їх праці я вижив. Ще, якщо можна, хочу подякувати волонтерам, які в дні мого перебування у лікарні дуже допомогли з реабілітаційним обладнанням.

• Як Ваша родина віднеслася до Вашого бажання відправитися воювати?
• Не дивлячись на те що я військовий пенсіонер, я все ж таки офіцер Збройних Сил України і чудово усвідомлюю, що військовий повинен виконувати поставлені перед ним завдання, а особливо ті, що напряму стосуються оборони нашої держави.
  Звичайно, моя родина за мене переживає. Ми з дружиною виховуємо трьох синів, і я розумію, що власним прикладом повинен показувати яким має бути справжній чоловік.
  Загалом сім’я відноситься до цього з розумінням, так само, як і всі родини інших військовослужбовців, завжди чекає на мене вдома.

• Які плани після одужання?
• В мене зараз у пріорітеті відновитися та повернутися в зону бойових дій. Я сподіваюся повернутися до свого підрозділу, до своїх хлопців. Казати, що “я поранений, я не годний”, я не збираюся. Руки-ноги на місці, все на місці, тому вважаю, що я ще можу принести користь Україні.

• Як гадаєте, що чекає на Україну?
  
• Можу впевнено сказати – перемога буде за Україною. Вся цивілізована світова спільнота на нашому боці, надходить потужна військова допомога від інших країн. І я це відчув на передовій – у бійців є сучасна зброя та техніка. Ми обов’язково поборемо ворога, але потрібен час. Перемога не буде завтра чи післязавтра. Це займе якийсь певний період. Але рано чи пізно ми дійдемо до того, до чого прагнули, до чого ми йшли всі ці роки.