9 березня, у день народження Великого Кобзаря, ми завітали на запрошення Алли Михайлівни Павлової до її Шевченківської світлиці.
На порозі затишної оселі зустріла, блакитноока жінка, тендітна, у лляній сукні з яскравими квітами та червоно-зеленому на шиї намисті, що підкреслювало витончений смак господині.
Знайомство розпочалося з того, що Алла Михайлівна запросила до ошатної світлиці. Кажуть, яка господиня, така і хата. Таки так! Скрізь: на столах, на полицях, на стінах – можна було побачити збірки Тараса Шевченка, книжки про нього, портрети, деякі з яких уквітчані вишитими рушниками.
Однак особливу увагу на себе привернули акуратно оформлені різнокольорові папки.
– У них зібрана добірка матеріалу про життєвий шлях поета та його творчість. Зі шкільних років та протягом п’ятдесяти років моєї роботи в Арцизькій бібліотеці я клопітливо збирала, вирізала з газет та журналів все про Шевченка. А коли підійшла ювілейна дата – 200-річчя з дня народження поета, то вирішила все систематизувати у вигляді тематичних папок, – розповідала шанувальниця поета. – Найбільша моя гордість – то добірка під красномовною назвою «З дитинства йду я до Тараса, несу думки своїй землі». Саме в дитинстві любов до шевченківської поезії мені передала у спадок моя бабуся. Так сталося, що від природи я народилася сліпою і все сприймала тільки на слух. От тому бабуся і читала мені вірші Кобзаря, а я з жагою слухала і повторювала за нею.
Війна не пройшла осторонь сім’ї Алли Михайлівни. Мати працювала кухарем у госпіталі інвалідів. А маленька Аллочка і собі «заробляла»: танцювала, співала, читала українською мовою вірші Шевченка. Так за це отримувала від вдячних глядачів сухарика або інколи шматочок хліба.
Колись знала всього «Кобзаря» напам’ять: як почнуть будь-який рядок, а вона й підхоплює і читає, читає…У молодості робила перші спроби пера, а зараз, на жаль, – ні.
З особливим хвилюванням екскурсовод почала розповідати про зустрічі, після яких на добру пам’ять і гарні спогади їй залишалися подаровані збірки поезій Шевченка. Що не книжка – то життєва історія! Ось – від міськради «захалявна» книжечка подарункового видавництва до 175-ої річниці поета. Поряд – дві збірки поезій від фотографа з Хмельниччини. Доля звела з ним під час зустрічі в міському фотоклубі «Буджак». А цей «Заповіт» прислала поштою сестра 22 травня у 1991 році – на день перезахоронення поета. Є тут і дитячі, які полюбляє читати правнучка Лерочка. Розкриває книжечку та приказує: «Я читаю, бабусю, твого Шевченка».
У Шевченківську світлицю зліталися листи, бандеролі, подарунки від рідних, земляків як від знайомих, так і незнайомих, які почули або якось дізнались про щиру та віддану любов Алли Михайлівни до творчості Кобзаря. І один за одним в ній з’являлися портрети поета у різних виконаннях: вишитий хрестиком на полотні, випалювання по дереву від мешканки села Прямобалка, намальований арцизьким художником на роковини Шевченка…
Уважно вислухавши говірку та енергійну хазяйку стало зрозумілим: кожна річ світлини і кожна її неповторювальна історія – складові частинки душі людини, для якої «Кобзар» – то свята книга, а Шевченко – то безмежна любов до України.